facebook youtube

Історія українського повстансько-підпільного руху просякнута жертовністю, любов'ю до Батьківщини та стійкістю, яку демонстрували його учасники, попри відсутність матеріальної та збройної підтримки зовні. 

Велика частина волинян та поліщуків середини XX століття клали свою молодість на шальку терезів, віддаючи найкращі роки боротьбі проти німецьких та радянських окупантів. Одним із таких борців за волю України мешкає у с. Колодіївка Корецького району – вісімдесяти семирічний Мельник Григорій Герасимович, який у підпіллі мав псевдо «Довгий».

Григорій Герасимович – один із колишніх повстанців північно-східного краю (ПСК) «Одеса», який існував із другої половини 1944 р. до початку 1949 р., розташовуючись у межах Костопільського, Березненського, Корецького, Степанського і Деражненського районів Рівненської області, а також охоплював Житомирську і частину Київської областей. Першим провідником ПСК, до затримання НКДБ на початку 1946 р., був Федір Воробець («Верещака», «Олекса»), другим і останнім – Степан Янишевський («Далекий»).

Г. Мельник згадує, що змалечку закохався у все українське, особливо йому подобалися українські пісні, які він досі багато знає. Разом із тим, відраза до Радянського Союзу сформувалася ще з учнівської парти, адже одним із перших жертв НКВС у рідному селі став його улюблений учитель – С. Бачинський, який безслідно зник у січні 1940 р..

Повстанцем Григорію Герасимовичу судилося стати уже після війни. Він відзначає : «Це почалося з того, що наприкінці березня чи на початку квітня 1944 р. привозять до нас двох поранених уночі. Один із яких був із Бочаниці Гощанського району, псевдо його було «Чмана», а другий був із Дрогобича – «Незнаний». Один поранений у плече та ногу, а другий – ногу та руку. Вони вилікувалися, зібралися та пішли, але тим моментом, я завербувався».
На нелегальне становище «Довгому» довелося перейти у 1945 р., коли нкдбісти вже мали намір арештувати підозрілого юнака і при одній із таких спроб, повстанець дивом уник затримання. Зв'язавшись зі своїм командиром – «Лисом», «Довгий» отримав наказав : «Ніде не ходити, залазити у глибоке підпілля».

Suha viddav

Григорій Герасимович стверджує, що у післявоєнний час небезпека чаїлася на кожному кроці. І він має рацію, оскільки сучасний Корецький район тоді був «густо засіяний» псевдогрупами бандерівців, які дуже дошкуляли місцевим жителям. До того ж, у терені діяли, так звані, «стрибки», а частина населення стала сексотами радянських органів держбезпеки. З цього приводу, колишній «далеківець» говорив : «Коли фронт перейшов, крепка-велика була зрада, не знаєш, з ким і про що говорити, – він наголошує, – ми не вимагали нічого, прийшли до хати, щоб заквартируватися до дядька. Це була смертельна місія, бо прийдуть більшовики».

Усупереч цьому, повстанці чинили опір встановленню радянської влади. Зокрема, Г. Мельник пригадує, як 13 грудня 1946 р. він і його побратими у складі боївки «Лиса» прибули у с. Самостріли Корецького району, де від місцевих жителів дізналися, що голова колгоспу Степан позабирав усю худобу селян, мовляв, це для «хлопців із партизанки». Повстанці того дня знайшли останнього, коли він саме святкував Андрія. Зрозумівши, що це його останні хвилини, радянський прислужник ставши на коліна, сказав : «Стріляйте, але не вішайте». Кара була проведена на місці.

Варто згадати, що Г. Мельник став свідком того, як із кінця 1945 р. ПСК «Одеса» припинив підпорядковуватися проводу Організації українських націоналістів на Північно-західних українських землях. Відомо, що це сталося через конфлікт між провідником останнього – Миколою Козаком («Смоком») і організаційним референтом ПСК «Одеса, згаданим С. Янишевським («Далеким»). Розбіжності між ними виникли через неодноразові «чистки» Служби безпеки (СБ), які викликали в середовищі повстанського підпілля взаємні підозри та недовіру. Зрештою, «Далекий» вважав, що така діяльність СБ, під виглядом боротьби із радянською агентурою, призводить лише до вбивства невинних, тому він відмовився проводити «чистки» у своєму краю. До того ж, «Смок» безпідставно вважав, що «Далекий» співпрацює із радянськими чинниками та мав намір його ліквідувати.

Однак продовжимо розповідь про «Довгого». Він у 1945 – 1947 рр. був у складі боївки «Лиса», який, як потім виявили повстанці, був радянським агентом. Зокрема, перші підозри щодо його з'явилися у травні 1945 р., коли упівці на чолі з ним, перевдягнувшись у форму солдатів Червоної армії, мали намір влаштувати напад на групу НКДБ, яка супроводжувала представників державного банку на дорозі неподалік Великих Межиріч (зараз Корецький район). «Лис» наказав своїм бійцям : «Стріляти над головами». У перестрілці, відзначає Григорій Герасимович : «Убити нікого, ми не вбили, але чотири нкдбісти забрали в полон». Ще більше насторожило повстанців те, що «Лис» після цього розпустив їх, сказавши : «Я сам їх постріляю». Проте, потім упівці встановили, що «Лис» їх відпустив.

Зі слів Г. Мельника, «Лис» діяв у підпіллі до 1950 р., доки повстанці не розстріляли зрадника, виявивши беззаперечні факти його зв'язку із радянськими чинниками.

Тим часом, зібравши факти до купи, Межиріцький районний відділ МДБ вийшло на слід «Довгого». Він пригадує, що у день виборів до Верховної Ради УРСР 10 лютого 1947 р., «Лис» дозволив відвідати рідне село, але наказав здати зброю, говорячи : «Як ти прийдеш до нас, то я тобі ще кращу дам». Це й стало фатальною помилкою, адже того дня у Колодіївку прибула опергрупа у складі 5 озброєних чекістів із собакою-шукачем. Вони неочікувано для «Довгого» оточили будинок, у якому той перебував і легко захопили беззбройного повстанця. Про наступні декілька днів у Григорія Герасимовича залишилися недобрі спогади : «Забрали до відділку і стали бити не за те, що я був в УПА, а били, щоб дізнатися, де ти брав їсти, у кого ти ночував та у кого квартирувався. П'ять діб я не мав краплини води та крихти хліба в роті. На п'яту добу взяли мене перехресним вогнем : кидали, били». Зрештою, гордий «далеківець» нічого важливого не розповів про своїх побратимів і тих, хто співчував УПА.

За причетність до повстанської армії, Г. Мельник відбував ув'язнення на каторжних роботах у Сибірі 11 років, 2 місяці та 13 днів, котрі зарахували, як 19 років, 9 місяців і 13 днів, оскільки після смерті Й. Сталіна, термін відбуття покарання політичних в'язнів зараховували по системі один день за два.

Перших 14 місяців «Довгий» відбував покарання у таборі Хановей, (штрафна колона № 15 Північно-печорського виправного табору), що на Воркуті, де ув'язнені, яких там було близько 500 осіб, прокладали залізничну дорогу. Однак вони не стали миритися із важкою долею і повстали у середині 1948 р., роззброївши охорону і встановивши свою владу у таборі. Як пригадує Г. Мельник, 37 відчайдух на чолі із Дмитром Мінкієвичем і Яковом Сушковим, озброївшись, мали на меті напасти на сусідню табірну колону, аби розширити терен повстання.

Згідно зі спецповідомленням прокурора Північного управління залізнично-дорожнього будівництва МВС СРСР Бубнова начальнику управління по нагляду за місцями ув'язнення прокуратури СРСР В. Дʼяконову від 19 червня 1948 р., випливає, що в'язні «розбилися на дві групи, одна із них у кількості приблизно 30 осіб, озброєних однією гвинтівкою, втекла у напрямку м. Воркута [...] і цього ж числа була затримана воркутинським нарядом воєнізованої стрілецької охорони (ВСО) [...], один із втікачів (озброєний гвинтівкою) був вбитий. Друга група, озброєна 11 гвинтівками, автоматом і наганом цього ж числа була виявлена від місця втечі приблизно у 8 кілометрах, при затримані [...] чинила збройний спротив, і в результаті цього 20 втікачів було вбито». Хоч у документі про це не йдеться, але наш свідок стверджує, що в'язні зав'язали справжній бій солдатам ВСО, яких тоді загинуло 96 осіб.

Очевидно, що повсталі не врахували тих обставин, що, по-перше, за полярним колом, фактично, сонце не заходить, тому постійно світло. По-друге, табір перебував у тундрі, де сховатися було неможливо, бо тут відсутній ліс. Григорій Герасимович маючи досвід повстанської боротьби, розумів, що виступ у такій місцевості – повна авантюра, тому участі у ньому не брав, що зберегло йому життя.

Наступними місцями відбуття «етапу» для Г. Мельника стала Мордовія, Омськ, а з 1955 р. – Іркутськ, де він зустрів колишнього провідника ПСК «Одеса» – Ф. Воробця і мав нагоду з ним поговорити віч-на-віч.

З неволі «Довгий» повернувся у своє рідне село, де й проживає до цього часу, але, на жаль, вже один, адже дружина відійшла в інший світ, однак його підтримують діти, а сусіди поважають діда Гришу.

Як бачимо, життя для Григорія Герасимовича приготувало багато випробувань, але всі їх він із гордістю пройшов, не здавшись. Сам він говорить, що йому завжди допомагав оптимізм, за допомогою якого йому вдалося пройти нелегку життєву дорогу.